Сьогодні Лариса Поліщук заходить до Хмільницького міськрайонного суду трохи пізніше — о восьмій годині. Зазвичай вона приходить о 7:40. Так, цього ніхто не вимагає, але вона завжди так робить, адже для неї важливо прийти раніше, побути наодинці, налаштуватися на роботу й чітко все розпланувати. Ці двадцять хвилин без зайвого шуму дозволяють спокійно продумати весь робочий день.
Про те, як минає її день в умовах війни, систематичних відключень світла та тотального дефіциту кадрів, а також про те, що змушує її працювати тут уже двадцять два роки, ми говоримо сьогодні.
Робочий ранок під гул генератора
Заходимо в будівлю суду під гул генератора.
— Ну що ж, значить, буду підшивати справи, — спокійно каже Лариса Поліщук.
— Для мене в такі моменти найважливіше — ці кілька десятків хвилин зранку. Мені потрібно побути самій, спокійно випити кави та розпланувати день. Я маю чітко розуміти, що роблю в першу чергу, а що може почекати.
Вона говорить, що приймає будь-яку ситуацію, але за однієї умови:
— Мені підходить усе, якщо воно за графіком. Я така людина, серйозно, — сміється. — Якщо немає електроенергії, я роблю все, що можу зробити без світла. Я не сиджу й не чекаю “манни небесної”. Підшиваю справи, переглядаю матеріали, готую документи. Робота все одно має йти.
Лариса зізнається: були моменти, коли через навантаження на генератор дозволяли вмикати лише один комп’ютер.
— У таких випадках я завжди поступалася комп’ютером помічникові судді. Бо розумію: у нього є робота, яку без комп’ютера зробити неможливо. А в мене завжди знайдеться те, що можна виконати й без техніки. І це не лише підшивання матеріалів до справи.
Для неї це питання злагодженої командної роботи:
— Це дуже важливо — щоб усі розуміли одне одного.
Досвід довжиною у два десятиліття
Лариса Поліщук працює в судовій системі з 2004 року. До цього вона працювала у виконавчій службі. Якось знайома сказала, що є така посада — секретар судових засідань, і розповіла, в чому полягає робота. І вона, на диво для себе, погодилася.
Їй було цікаво все нове. Їй подобалися судові засідання, вона хотіла побачити цю роботу зсередини та спробувати себе в цій професії.
Робочий день очима секретаря судових засідань
Фактично ми проживаємо день разом із моєю співрозмовницею, періодично говорячи про її обов’язки та ставлення до різних робочих ситуацій.
Лариса Поліщук розповідає:
— Отже, зранку я прибігаю на роботу й одразу беруся до справ. Відкриваю список призначених засідань, дивлюся, що заплановано на сьогодні, перевіряю, чи по всіх справах є необхідні документи: заяви, відомості про повідомлення сторін, повістки. Важливо, щоб усе було на місці й нічого не загубилося.
Окремо переглядаю, чи немає запланованих відеоконференцій — їх часто заявляють за місяць–півтора. Якщо не відмітити одразу, легко пропустити. Також перевіряю, чи не надійшли клопотання за вчорашній день — про відкладення, участь у відеоконференції чи інші процесуальні моменти, які могли передати із запізненням або ще не зареєстрували.
Коли приходить суддя, Лариса бере всі справи на день, перевіряє надходження, йде до кабінету судді, розкладає матеріали та доповідає: що є по кожній справі, на що варто звернути увагу, які документи додалися.
Якщо планується засідання зі звукозаписом або відеоконференцією, за п’ять–десять хвилин до початку вона йде до зали судових засідань, вводить справу в систему, перевіряє обладнання, ще раз переглядає наявність нових клопотань, запрошує учасників і повідомляє суддю.
Точність і відповідальність — після засідання
Ще один важливий нюанс від педантичного та досвідченого секретаря судових засідань:
— Після завершення засідання я беру у сторін розписки, повідомляю про наступне судове засідання й повертаюся до кабінету. Стараюся одразу завантажити протоколи в систему Д-3 — по свіжій пам’яті легше перевірити помилки, виправити граматичні чи технічні неточності. Система дає лише дві доби на редагування. Якщо не встигнути, протокол автоматично закривається й підписується електронним підписом. Тому я намагаюся робити все одразу: відкоригувала, підписала, завантажила — і чекаю наступного засідання.
Далі — чай, бутерброди й знову робота. Так — до кінця робочого дня.
Про виснаження, зарплату й любов до професії
Поки я спостерігаю за робочим процесом і спілкуюся з Ларисою, дізнаюся чимало історій із її професійного життя.
Вона зізнається: раніше дуже любила свою роботу, а зараз просто робить її добре. Низька заробітна плата, велике навантаження й непрості умови праці далися взнаки — прийшло виснаження.
— Я точно знайшла б, чим зайнятися, якби не любов до професії. Наразі стримує також війна й невпевненість у завтрашньому дні. Тому я роблю те, що в мене добре виходить уже багато років. Це непроста професія. Я б усім майбутнім юристам, а тим паче суддям, радила спочатку спробувати себе саме на посаді секретаря судових засідань. Це дає такий досвід і таке розуміння судового процесу, якого не дає посада помічника судді, — додає вона, усміхаючись. — Нехай вибачать мене колеги.
❓ «У суді ж захмарні зарплати?»
— Ларисо, Ви ж знаєте, люди часто говорять, що в суді отримують захмарні зарплати. Покажете в телефоні свою?
— Запросто, — сміється. — Ось аванс — 6125 гривень. Моя зарплата з урахуванням великого стажу — близько 14 тисяч гривень. Молоді спеціалісти взагалі отримують копійки. Це основоположний нюанс у роботі, який мене дратує, виснажує й турбує. Але я люблю не лише свою роботу, а й своє маленьке місто. Я не уявляю життя ні в мегаполісі, ні за кордоном. Тому поки не їду шукати “кращу долю” деінде.
❓ Маленьке місто — виклик чи перевага?
— Робота в суді в невеликому місті — це виклик чи перевага? Чи заважає близьке знайомство людей дотримуватися професійної дистанції?
— Особисто моїй роботі чи родині це не заважало й не давало жодних переваг. За роки роботи мені ніхто не погрожував, я не чула пліток, дверима після оголошення вироків також ніхто не грюкав. Я працюю в команді судді, де, можливо, люди не завжди задоволені рішенням, але не вважають його несправедливим. Тож містом ходжу спокійно. Роблю свою справу добре — і моє серце з цього приводу вмиротворене.
❓ Про емоції, які неможливо стримати
— Чи є якась частина роботи чи обов’язки, які даються важко?
— У роботі — хіба що не люблю вчити тих практикантів, які приходять “відбути”. Уже зранку дивляться на годинник, коли додому. У мене тоді зникає бажання щось пояснювати. Добре, що такі не всі.
А щодо справ… Навпроти суду — Алея загиблих Героїв. Коли проходжу повз, читаю імена й згадую тих, факт загибелі яких встановлював суд. Я пам’ятаю сльози матерів і дружин, їхні розповіді… На таких засіданнях я не можу стримати сліз — плачу разом із рідними. Це для мене морально найважче.
❓ Яким є ідеальний робочий день?
— Я йду задоволена, коли навіть у непрості часи все встигаю зробити, що запланувала, і моя робота не йде зі мною додому. Коли можу присвятити час собі й родині. З усім можна впоратися — якщо за графіком, я ж казала! — усміхається Лариса.
Вона йде тим самим коридором під гул генератора — колеги ще слухають справу.
Про професію, яку часто недооцінюють
— Світ змінюється, люди теж, а мене досі деякі люди запитують, чому я працюю “секретаркою”. Секретар судового засідання — це фахівець із юридичною освітою, людина, яка працює за покликанням. Я не знаю тих, хто затримався б на цій посаді без любові до професії. Це точно не історія “перебути на старті”.
Наталя Міщук
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Діалог між медіа та судовою владою для підвищення прозорості правосуддя», що реалізується ГО «Вектор прав людини» у співпраці з Радою суддів України та Національною спілкою журналістів України за підтримки CEELI Institute (Прага).
