Сто дронів помсти: як у Хмільнику зібрали мільйон за 13 днів

Я, як співорганізаторка збору «1 000 000 гривень. 100 дронів. 30 днів», бачила усе зсередини: від першого внеску до миті, коли рахунок показав заповітну цифру. Це було боляче й радісно одночасно, виснажливо й натхненно, драматично й святково. Два тижні ми прожили разом із людьми — і це змінило нас усіх. Нижче — щиро та відкрито про те, як нам це вдалося.

Початок. Ідея, що виросла у команду

Відомий волонтер із Війтівців Іван Іванович Плотиця вирішив зібрати кошти на 100 дронів помсти. Звернувся за підтримкою до Олександра Павловича (редактора місцевої газети) і до мене. Ми не вагаючись погодились. Так швидко і несподівано склалася команда, яка взялася за неможливе зі словами: «З Богом!».

Мета була амбітна — 1 000 000 грн за 30 днів. Але життя іноді робить сюрпризи: громада, яка дихає в унісон, зробила неможливе — мільйон ми зібрали за 13 днів.

Ми були на «передовій» щодня

Іван Іванович працював без відпочинку: їздив містом, стояв на базарі, говорив із людьми, просив, пояснював. Я з донечками часто була поруч: чергували біля автівки, їздили по садочках, зустрічалися з тими, хто підходив, постійно писала пости у фб. Олександр Павлович організовував і писав у газету, на сайт, він був поруч з нами. Наша команда не просто збирала гроші — ми проживали кожну історію, кожну сльозу, кожне людське слово.

Це було важко. Ми рахували не просто гривні — ми слухали людей, і дуже часто проживали разом з ними їхнє горе, часто плакали. Плакали і Іван Іванович і я. Люди підходили й говорили: «Мого чоловіка немає», «Мій син загинув», «Мій тато не повернувся…» — і в очах цих людей була вся війна. Кожна така історія підштовхувала нас працювати ще більше.

Донати — це більше, ніж гроші

До збору надходили не лише гривні. Люди приносили долари й євро, приносили матеріальні речі, які одразу допомагали фронту. Двоє військових передали готові дрони — техніку, яка може працювати тут і зараз. Інший боєць приніс спеціальні патрони для збиття ворожих апаратів — це теж життя, врятоване в бою.

І ще одна людяна деталь: Іван Іванович повністю віддавався справі, він весь день міг чергувати біля своєї автівки збираючи кошти і навіть нічого не ївши. Я приносила йому їжу, каву, і не була однією. Багато людей підходили з кавою, з пакетиками домашньої їжі, з теплими словами. Дехто навіть спеціально зварив йому смачного борщу, про який він не один раз потім згадував. Люди хотіли нагодувати, напоїти, підтримати — і ці прості вчинки теж стали частиною нашої перемоги.

Історії, які не забути

Було дуже багато моментів, які вкарбувалися у пам’ять. Діти з садочків приходили цілими групами, щоб познайомитись з волонтерами і уважно слухали історію Івана Івановича про його загиблого сина Сергія та про те, що таке дрони, і як вони допомагають нашим військовим.

Моя донька Улянка, наприклад, збирала собі гроші в скарбничку, хотіла купити ляльку. Але прийняла своє свідоме та важливе рішення — віддати ці гроші на дрони. Я підтримала її і ми занесли ці кошти Івану Івановичу на дрони. Також, Улянка постійно ходила підтримувати нашого невтомного волонтера та навіть кілька разів співала на базарі, допомагаючи збирати кошти.

Донатів було дуже багато, усі й не пригадаєш. Підходили також люди, які приїздили з сусідніх міст і сіл, та тихо віддавали великі суми; були музиканти, які грали під дощем і за годину зібрали понад 15 тисяч гривень на дрони; ярмарок у ліцеї №2, що дав 73 тисячі гривень; розіграш фотосесії. Також школи, училище, садочки, магазини, ресторани… до нашого збору долучилось неймовірно багато людей. І кожен момент унікальний, кожна історія — окрема душа нашого збору.

Момент, який залишиться в памʼяті кожного з нас…

Це неможливо передати словами — це треба відчути…

Якось до Івана Івановича прийшов маленький хлопчик, років шість. Він прийшов не з іграшками, а з важкою для нього місією: приніс купюри — десь 5–7 тисяч гривень, приніс нові рації, і сказав так серйозно, як можуть говорити тільки діти, які рано перестали бути дітьми:

«У мене на війні вбили тата. Я хочу, щоб ці рації дали тим солдатам, яким вони потрібні. Нехай це допоможе їм у помсті за мого тата».

Іван Іванович не втримався — чоловік, який стільки разів тримався заради інших, розплакався. Хлопчик теж розплакався. Іван підняв його на руки, підвів до портрета свого сина і тихо прошепотів:

«Оце — мій син. Його теж вбили. Будемо мститись разом?»

Хлопчик відповів: «Будемо».

Це біль, що пробирає до кісток. Сльози двох людських сердець, які перетворили свій жах на дію. Маленькі руки, які віддають те, що мають, щоб допомогти іншим жити. Це про гідність, про мужність, про справжню силу.

Кожна гривня — це шанс

Коли лічильник зупинився на 1 000 000 грн, ми раділи й відчували безмежну вдячність. Адже ці гроші — це 100 дронів, сотні шансів на життя, очі в небі, які рятують наших на передовій.

Слова організаторів

Іван Плотиця:

«Мій син загинув. Я ношу це в собі щодня як рану, що ніколи не заживе і завжди буде кровоточити. Але я не маю права покинути свій фронт тут, у тилу. Коли мене запитують, чому я збираю, я відповідаю просто: бо не хочу, щоб хтось інший пережив те, що пережив я.

Кожен дрон — це очі і шанс, це життя. Я стояв біля своєї машини цілими днями, поки люди підходили, плакали, обіймали і давали те, що могли. Я вам скажу: ваша довіра — це найсильніша зброя і я не здамся. Я буду продовжувати свою боротьбу, бо це мій шлях помсти за сина і шлях допомоги іншим. Дякую вам за те, що ви зі мною. Разом ми зробимо більше, ніж кожен поодинці».

Олександр Павлович:

«Ми починали з ідеї, що здавалася нереальною, але ми знали, що впораємось. Я бачив, як з маленької іскри виростає полум’я. Не було часу на довгі розуми, був лише один факт: люди готові діяти, і вони діяли на 200%.

Це не про великі слова, це про рівні кроки: хтось організував ярмарок, хтось приніс техніку, хтось віддав частину зарплати. Ми збирали для тих, хто кожен день дає нам шанс прокидатися вранці під мирним небом. І я вірю: поки є такі історії — ми переможемо».

Ольга Франчук (я):

«Я бачила це зсередини — не як глядачка, а як журналістка, як мама, якій війна не байдужа. Я бачила, як дорослі чоловіки плачуть тихо, щоб ніхто не побачив, як жінки тремтять, віддаючи останні гривні, як діти підходять і віддають скарбнички. Це було боляче й велично одночасно.

Кожен донат — це не просто сума. Це маленька обітниця: «Я пам’ятаю, я не забув, я роблю свій крок». Ми робили все щиро, по-людськи, з тієї частини серця, що болить і б’ється за свою землю. І саме тому це спрацювало.

Коли я бачу людей, які приносять останнє, коли бачу, як старенька віддає двадцятку з мізерної пенсії, а підліток — свої кишенькові, я розумію: ми не просто збираємо гроші, ми творимо нову історію — історію гідності, солідарності й нескореності. Дякую кожному, хто прийшов. Ми ще однозначно зробимо багато, — разом, і це головне».

Вдячність і продовження

Дякуємо всім тим, хто віддав копійчину, і тим, хто віддавав десятки тисяч; тим, хто організував ярмарок, і тим, хто співав під дощем; тим, хто привіз техніку, і тим, хто просто сказав «тримайтеся». Ви довели: хмільничани, українці знаходять тисячу способів допомогти, а не тисячу причин не робити нічого.

Але це не кінець, адже потреб на фронті ще багато. Ідея «Дронів помсти» — не про ненависть, а про захист, справедливість і те, щоб люди більше не втрачали найдорожчого. Ми не зупиняємось!

Чому ми змогли

На мою думку, ключ — у взаємній повазі та довірі. У нашій команді немає театру — є чесність, відкритість і прагнення зробити результат. Ми цінуємо одне одного, віримо в перемогу і завжди говоримо відверто. Ми не боїмося висловлювати свої думки, навіть якщо розуміємо, що вони можуть не сподобатись комусь із нас.

Ми не приховуємо, не граємо ролей — ми чесно говоримо, як є.

Ми слухаємо і чуємо одне одного. Ми не сперечаємось заради амбіцій, ми радимось заради результату. І, мабуть, саме тому нам вдалося зробити те, у що спочатку дехто не вірив.

У нашій команді є повага, довіра, злагодженість, людяність, віра, яка живе в наших серцях і безмежне бажання допомогти військовим.

Вибачте, якщо когось не згадали

За ці дні сталося стільки зворушливих історій, що фізично неможливо було написати про все. Якщо ми когось пропустили — не ображайтесь, будь ласка. Ви всі частина цього дива, і ваша допомога мала велике значення.

Дякуємо всім, і просимо не зупинятись: поширюйте інформацію про збори, допомагайте волонтерам.

А ми вже скоро передамо 100 дронів помсти військовим.

Поки ми разом — ми непереможні.

Слава Україні!

Героям слава!

P.S. Дрони вже виготовлено!

Поки дрони виготовлялися, громада не зупинилась і ми  змогли зібрати ще 256 000 грн, які уже відправили на інші, не менш нагальні потреби військових, що зверталися до нас по допомогу.

Наразі всі 100 дронів уже виготовлені — їх відправили на ретельну технічну перевірку. Після успішного тестування й контролю якості ми передамо «пташок» військовослужбовцям. Наразі, наша робота триває.

Ольга Франчук