Поки країна звикає до темряви, сирен і нескінченних новин, ми часто забуваємо про те, що війна — поруч. Вона не десь там, за сотні кілометрів. Вона у втомлених очах військових на вокзалі. У швидких кроках хлопця у формі, який ховає руки в кишені, бо від холоду вже тріскає шкіра. У коротких відпустках, що тривають не тижні, а лічені дні. І от нещодавно один військовий, який приїхав з передової лише на кілька днів до родини, поділився зі мною історією, яка дуже точно показує, де сьогодні проходить справжня лінія фронту людяності.

Коли черга важливіша за війну

Приїхав він на старенькій машині. Шлях додому у сотні кілометрів вона витримала, але після цього потребувала ремонту. Військовий приїхав додому на стислий проміжок часу і мусив швидко її полагодити. Але виявилося, що знайти того, хто виділить трохи часу, — майже неможливо.

Один шиномонтаж — черга.

Другий — зайняті. Третій — “не встигаємо”.

Четвертий — “ми всіх ставимо по запису”.

Ніби звичайна буденна ситуація. Але в цій буденності було щось неправильне: людині, яка завтра знову на нулі, не можуть знайти годину часу в тилу. І він уже був у стані, який кожен захисник знає надто добре: розчарування, відчуття зайвості, відчуття «нікому не треба».

І тоді сталася маленька, але насправді велика подія

Він заїхав до пана Григорія. Григорій також мав чергу. Запис, роботу і свої плани. Але те, як він відреагував, змінює всі акценти:

— Заїжджай. Без зайвих слів, без умов і пафосу.

І для військового цей момент був, за його словами, “як ковток повітря після довгого занурення”. Пан Григорій навіть безкоштовно замінив поламаний диск. Військовий був приємно шокований. Не очікував й не сподівався. Але саме так і народжується людяність — дрібниця, яка має величезний сенс. Після ремонту він довго дякував Григорію. І перед від’їздом дістав те єдине, що міг віддати від себе — свій шеврон. На вигляд це маленька нашивка. Але для військового це знак вдячності, поваги і довіри. Це спосіб сказати: «Ти зробив більше, ніж думаєш».

Чому я вирішила це написати

Бо це не історія про шини, не про чергу запису, і навіть не про ремонт. Це історія про те, що кожен із нас сьогодні має вибір — бути частиною байдужості чи частиною людяності. І, чесно кажучи, останнім часом я бачу дуже різні прояви. Комусь важко пропустити військового в черзі. Комусь складно просто не тикати пальцем: “О, у формі! Понти!». Комусь легше відвернутись, ніж подати руку… Але є й інші люди — такі, як Григорій. Люди, які не забули, що фронт і тил — це одна спільна боротьба. Що навіть півгодини часу можуть бути подарунком, який важить дуже багато.

Сьогодні ми всі складаємо власний іспит. Не на патріотизм, а на людяність. Військові повертаються додому не для того, щоб просити допомоги — вони повертаються, щоб бодай трохи пожити нормальним життям. Щоб побачити дітей, обійняти батьків, випити каву вдома. А не вистоювати черги, шукаючи мінімальної підтримки. Історія, яку розповів цей військовий, — проста. Але в ній є щось дуже важливе: Поки ми залишаємося людьми — ми переможемо. Поки тил підтримує — фронт вистоїть. Поки є такі, як Григорій — у нас є майбутнє.

Ольга Франчук